Відійди, Чорногорія! (Трохи історії про НАТО)

НАТО (Організація Північноатлантичного договору) народилася після Другої світової війни як механізм захисту західних країн від влади Радянського Союзу. У свою чергу, росіяни об’єднали свої країни-сателіти в інший подібний військовий пакт: Варшавський договір. Це була так звана «холодна війна».

Після розпаду радянського блоку на поч 90-ті, НАТО залишилося наодинці як військовий координаційний орган розвинених країн поширився на держави Східної Європи (крім Росії).

Наразі в НАТО 28 країн, і ще кілька є сильними кандидатами на вступ до організації. Загалом ставлення до нього в усіх країнах-членах позитивне. Існує загальне переконання, що НАТО – це парасолька, яка захищає всіх від можливої ​​агресії. Давайте розглянемо кілька прикладів:

Вражає, що Іспанія є єдиною країною, де громадська думка дійсно розділилася. Оскільки? Можливо, цей інший графік трохи прояснить це:

По всій Європі консервативне населення більше підтримує НАТО, ніж ліве. Але В Іспанії різниця між правими і лівими набагато більша, Більше того, країна в цілому дуже схиляється до протилежних позицій.

Під час режиму Франко Іспанії було заборонено приєднатися до цієї організації (і багатьох інших) через міжнародне неприйняття режиму. Ось чому, Питання НАТО було підняте в Іспанії дуже пізно, коли це було вже більше, ніж передбачалося в інших західних країнах. Коли настав час, між 1977 і 1981 роками, наш можливий вступ був використаний лівими для нападу на уряди UCD, які висловили (несміливо, ніби зі соромом) бажання приєднати Іспанію до складу клубу.

Про «НАТО» говорили лише ліві, завжди в негативному тоні. Праві були за, але мало. вУсвідомлюючи, що вони програли битву громадської думки, вони так і не набралися достатньої сміливості, щоб запропонувати вступ. Лише коли відбулася спроба державного перевороту 23-го року (1981), президент Кальво Сотело зробив крок, скориставшись новим страхом перед військовими, щоб змусити нас увійти до структури, яка могла б дозволити «демократизацію» армії. , ділячись маневрами, настроями та методами роботи з «товаришами» з інших європейських армій. нарешті, Іспанія приєдналася в грудні 1981 року.

Але громадська думка (ліві з переконань, а певна права через обурення роками вимушеної ізоляції) і далі була переважно проти нашого членства в тому військовому клубі. Ситуацією скористалася Соціалістична партія, а її лідер Феліпе Гонсалес пообіцяв у своїй програмі виборів 1982 року проведення референдум "за вихід" організації.

Після перемоги на виборах 1982 року відбувся референдум було відкладено. Уряд PSOE усвідомив певні переваги, які передбачає членство, і старий девіз «НАТО, ні з самого початку» набув дедалі більших відтінків, доки він не призвів, за словами поганих язиків, до іншого: «НАТО, з самого початку, ні те, ні інше. ” ”.

Проблема полягала в тому, що було тверде зобов’язання скликати референдум, і дане слово треба було дотримати. Зобов'язання було нарешті виконано, майже в кінці законодавчого терміну, з a президента уряду скасовано, майже один, у поході на користь «так». Право на Народний Альянс вибрав незвичним жестом для утримання.

Плакати PSOE. 1981 і 1985 роки.

Ця ситуація призвела до того, що те, що було предметом публічних дебатів, перетворилося на плебісцит щодо особи президента уряду.

Хід виявився майстерним: праві Більше реакціонерів підкорилися наказу не йти голосувати, але багато інших пішли, щоб захистити те, що вони вважали більшим благом, і Вони майже одноголосно проголосували за постійність. Ліві, зі свого боку, розділилися на тих, хто прислухався до своїх переконань і проголосував «проти», і тих, хто Вони проковтнули і вирішили не залишати одного ватажка що все ще було незаперечним.

Гонсалесу вдалося отримати «так» «Альянсу» (з нюансами, з застереженнями, без інтеграції у «військову структуру») переможе на «ні» з різницею в тринадцять очок.

Населення продовжувало здебільшого налаштовано проти НАТО, але переважала особистість лідера. Продовжуємо всередину.

Згодом розпад блоків часів холодної війни (1945-1991) означав, що населення Іспанії потроху ігнорує це питання, і неприйняття цієї військової організації пом'якшилося. Але все ж ми, ймовірно, найбільш скептично налаштована щодо цього країна-член. Хто мав, той і зберіг. Те, що Польща є такою пронатовською країною, наприклад, також пояснюється її історією. У даному випадку це пояснюється його останніми трьома десятиліттями, в яких, як реакція на власне минуле, домінував антикомунізм-антиросійство.

А що тепер відбувається з НАТО?

Буває, що по той бік Атлантики, великий союзник (Сполучені Штати) створює проблеми. Великі проблеми. Давайте подивимось на графік вище, той із смугами: там, в Америці, Найбільше проти НАТО виступають консерватори, тоді як «ліві» є найбільш проатлантичними у світі. Як це можливо? Для цього:

Джерело: Bloomberg через @politibot

Європейські союзники (особливо найзахідніші, ті, що мають менше кордонів з Росією, ті, де населення більш антимілітаристське) Ми використали цю організацію як «виправдання», щоб витратити достатньо коштів на військові справи. У деяких випадках, наприклад в Іспанії, дані кричущі. деякі в Сполучені Штати вже деякий час скаржаться, що вони майже самі зобов’язані захищати Захід. (за помітним винятком «британського друга»). Вони, безсумнівно, перебільшують, але частка правди в їхніх скаргах є. президент Трамп кричить до неба, демонструючи своє зухвале ставлення, не беручи до уваги, що, окрім грошей, є й інші причини, чому було б розумно вимагати від його країни більших зусиль, ніж від інших.

Тому на вчорашньому засіданні НАТО сталося те, що сталося, і дехто вважає, що має право бути в перших рядах.

Тож деякі жести Трампа можуть мати пояснення. Інша справа, що вони мають обґрунтування.