[Запис користувача] Громадяни, або доктрина ненависті.

Хоча минуло багато-багато років відтоді, як я покинув Еускаді, я чітко пам’ятаю своє дитинство; тихе й щасливе дитинство, яке я прожив десь між 80-ми і 90-ми роками, не звертаючи уваги на атмосферу, яка там існувала в той час, природу якої я можу оцінити лише зараз, через багато років. Насправді лише пізніше я зрозумів жах і ірраціональну ненависть до того, що я споглядав тоді з такою природності та невинністю: «ЕТА вбий їх», що покриває старе місто, мішені, що вказують на портрети на передвиборчих плакатах, ці жорстокі пісеньки, які випалив колега за столом, святкуючи похорони, оплески в сусідньому будинку, коли новини повідомляли про напад...

Припускаю, що ті, хто там не був, уже вжахнулися, подумавши, яке тоталітарне божевілля може таїтися в тих, хто так діє і думає. Можливо, цікаво, якою криміналізацією політичного супротивника, дегуманізацією тих, хто думає по-іншому, чи пропагандистським бомбардуванням пояснюється це моральне виродження, що призводить до аплодисментів злочину. Що ж, тому, хто хоче знати, не потрібно повертатися в часі до того Еускаді. І тим більше сісти на літак і залишитися в Каракасі. Ви можете зробити щось таке просте, як спуститися до кіоску або ввімкнути телевізор.

Ви знайдете лише одне: мова ворожнечі. Чиста криміналізація, без нюансів, нецензурно рвала в кожному заголовку кожної газети і в кожному записі в кожному повідомленні. Ненависть, побудована на брехні, жалюгідному наклепі, бездоказовій брехні, карикатурах, особистих образах; які можуть знайти паралелі лише в техніках гітлерівської пропаганди. Кампанія, яка за масштабом та інтенсивністю тьмяніє нанівець, яку бачили очі моєї дитини, і яка, я боюся, неминуче закінчиться з такими ж сумними результатами, якщо її не зупинити вчасно.

Дійсно, тим, хто з брудних місць, нерозумних місць, панамських країн або алфавітів знищення, з повним знанням справи, публікує брехню, щоб служити корумпованим корпоративним інтересам своїх зловісних господарів, було б добре оцінити наслідки своїх дій і зважити наслідки своїх дії. Що ж, якщо так триватиме й далі, рано чи пізно хтось освічений виступить проти тих, хто «піддає Іспанії ризику» і прагне нав’язати нам «диктатуру чавістів»; діятиме якийсь самотній божевільний, закутаний у прапор. І тоді від жалю буде мало користі: буде пізно.

Але, безсумнівно, ніхто, жодні засоби масової інформації, жоден журналіст-найманець і жоден із багатьох ворогів, які має Podemos, не переніс переслідування так далеко й не отримав такого задоволення, повзаючи в багнюці, як C. Партія, яка у своїй відчайдушній спробі врятуватися від зростаючих ознак катастрофи або, можливо, спонукання до самогубства заради більшого блага, побила всі можливі рекорди підлості, наклепу, дифамації та брудного популізму.

Що таке C? Монстр, потвора, тератогенна аномалія поза часом. Як привид Хребта Диявола, «щось мертве, що на мить здається ще живим». Наслідок реактивної образи певного типу іммігрантів, які, не в змозі інтегруватися в динамізм каталонського суспільства, прийняли найгіркіший іспанізм у поєднанні з певною псевдоінтелектуальністю, яка, будучи прогресивною, призвела до прямої крайності правий (замаскований, природно, під «лібералізм»), і який зараз домінує в ток-шоу на 13 TV і RAE. Такий собі виродок соціологічного франкізму, який, тепер позбавлений свого конфесійного характеру та всіх складностей, виходить із могили. І все це, як радить кожен маркетолог, закамуфльоване під шаром молодості та сучасності. Партія, нагадаємо, яка, мабуть, згідно зі своїм світорозумінням, у 2009 році погодилася виступити в коаліції на європейських виборах із ксенофобською та ультраправою Libertas.

Природно, щось із такими характеристиками було засуджено на територію виборчого анекдоту: бути силою меншості та обмеженою територією Каталонії: зведено до годування здобиччю, яку вона могла б відгризти від місцевих брендів PSOE або PP... Доки пан Прибув Оліу, президент Banco Sabadell, і оголосив про прихід свого «Правого Podemos».

Дійсно, і в абсолютно безвідповідальний спосіб, прогіркла бізнес-олігархія (те, що ми всі знаємо як «Козерог»), бажаючи грати так брудно, як це необхідно, щоб запобігти будь-якому демократичному оновленню та зберегти свої мафіозні структури, вирішила використати його як скелет його експерименту, від його Франкенштейна до Сьюдаданоса. Щось логічне, з іншого боку: ніхто так не погоджувався зі своєю власною програмою і так не піддавався формуванню: настільки відданий опортунізму та бажав процвітати за будь-яку ціну. Результат, і це було передбачувано, був цілком аналогічний тому, що трапилося в Німеччині наприкінці двадцятих років: права партія, побудована на образі, піднесеній на вівтар тогочасними Круппами та Баєрами; штучно поставлений у центр національної сцени. Роздутий до розмаху цепеліна.

І ось ми маємо монстра, повністю розвиненого, звільненого з-під контролю своїх господарів, божевільного; очолити доктрину ненависті; наклепницький, заснований на найгіркішому популізмі та повторюючи ті самі аргументи, які вони так добре засвоїли в ультраправих медіа, таких як Libertad Digital, з яких вони висмоктали, коли ще були лише ембріоном образи. Ми вмикаємо телевізори, і ось Рівера: плаче сльози м’ясоїдної неоліберальної рептилії через бідність у Венесуелі. Сльоза, яка ніколи не була проплакана для 8 мільйонів іспанців, які перебувають у крайній бідності; скаржитися на проблеми з постачанням електроенергії в Каракасі, тоді як в Іспанії вона виступає проти всіх запропонованих заходів проти енергетичної бідності (чи можна було очікувати чогось іншого від маріонеток перерахованих електроенергетичних компаній?).

Так, ось він: разом із обраними лідерами опозиції, які контролюють законодавчий орган, засуджує венесуельську «диктатуру»: той самий Рівера, який втік із усією своєю групою з парламенту Каталонії, щоб не засуджувати франкізм; той, хто завжди виступав проти родичів тих, кому помстилися, щоб нарешті гідно поховати своїх померлих. І знову: заклик до звільнення змовників, відповідальних за десятки смертей, і фотографування поруч із тими, хто вихваляв Піночета.
Знайдуться ті, хто скаже, що це чистий опортунізм, що Рівера цинічно перебільшує тон, щоб зібрати голоси праворуч від себе. Можливо, це й правда, але це не робить факт менш серйозним: віра в те, що криміналізація політичного ворога є легітимним шляхом до досягнення влади.

Дійсно, чудовисько прокинулося, зміїне яйце вилупилося. І варто задуматися, скільки часу мине, перш ніж ми почнемо говорити про «нелегалізацію» або щоб хтось, спонуканий реформаторським ентузіазмом, намалював мішень на обличчі Іглесіаса.

*** Стаття Вікторіно Гарсіа.